?

Log in

No account? Create an account

Previous Entry | Next Entry

Цікавий випадок трапився в таборі "Белярія" де були утримувалися військовополоненні  українські вояки 1 УД УНА, коли до табору завітала репатріаційна комісія з радянських офіцерів.
54Wq38lAKJM
На фото: Табір військовополонених 1 УД УНА у Ріміні, Італія. У першому ряду зліва направо колишні старшини українських армій 1917-1921 рр.: підполковник Роман Долинський,полковник  Михайло Крат, сотник Сава Яськевич  підполковник Євген фон Нікітін.

"....  Життя в таборі пішло своїм звичайним порядком.Але одного дня англійці наказали в певній вечірній годині зформувати табір у полки: прибуде англійський генерал і совєтська репатріаційна місія щоб перепитати вояків-хто з них хоче репатріюватись.
    У визначеній годині генерал із кількома своїми старшинами та двома совєтськими (як пізніше виявилося-це були: майор Подобєдов і лейтенант Тарасов) під охороною вояків,що на всі боки наставили багнети,увійшов у табір,де був зустрінутий при брамі полковником Михайлом Кратом і поручником Підгайним (комендант і адьютант табору) . Мабуть ця зустріч зробила на генерала приємне враження,бо він наказав своїм воякам опустити багнети.Почався обхід полків.Командири рапортували генералові.
       Дивізія,стоячи "струнко" в рівних рядах виглядала прекрасно,як добра,дисциплінована військова формація.Коли ж совєтські офіцери починали говорити,їх пререривали вигуки й свисти.Англійці наказали нашому командирові припинити галас,але його заспокоюючі знаки не мали наслідків.Лейтенант Тарасов сказав майорові: " Ну еті розпрапагандіровани". Так було по всіх полках.Бажаючих їхати на "родіну" не знайшлося.Однак,коли ця "парада" закінчилася,а сонце вже було на заході,зі всіх кінців табору потягнулися до брами вояки з речами.Це ті,що пішли на московську ласку.Було їх коло 600-всі походженням із бучацького повіту.
       Але більшовики тим не задовольнилися й вимагали від англійців,щоб таборян випроваджували з табору для допиту партіями. У першій такій партії був штаб табору й старші старшини,-багато ветеранів армії УНР.
       Майор Подобєдов виголосив до них таку промову,звичайно по-московськи: "Вообщем говоря,вам товаріщі,ми нє можем предложить возврашеніє на родіну,так как вам предлагало совєтскоє правітєльство амністію в 1923 году,а ви нє воспользовалісь.Ви нє можетє вєрнутся".

      На це підполковник Силенко з питомим йому гумором,голосно зітхнув і сказав : "Ах как жаль".
Майор не зорієнтувався в іронії й додав: "але ви  можете написати прошеніє до верховного совєта".
       На це поручник Євтимович:
      "Вот хорошо,обязатєльно напишемо"
Наступив загальний регіт.....[...]

      В міжчасі совєтська місія ставала щораз агресивнішою. Одного вечора новий ,досі нам незнаний англійський комендант припровадив совєтчиків до табору під час провірки.Вони оглядали стінний наш гумористчиний часопис,швендялись по таборових установах,а при кінці зажадали від полковника Крата реєстра усіх старшин із адресами та спеціальним підкресленням тих,що були в "бєлих арміях".Полковник на це відповів,що він підлягає не совєтській місії,а англійській команді,отже жодних реєстрів на вимогу місії споряджувати не буде,щодо старшин із "бєлих армій" (денікінців) полковник зазначив,що таких у таборі немає.

        - " А как же,"- сказав майор Подобєдов,- "а вот,напрімєр,ви"
        - " Якщо ви маєте на думці колишніх старшин армії Української Народної Республіки з років 1917-1921,то ми ніколи не були "бєлими", а навпаки,билися за волю України так із більшовиками,як і з "бєлими" ."
       - "Да,оні воєвалі со всємі"-зі сміхом підтвердив лейтенант Тарасов,а майор звернувся до англійців,просячи про піддержку його вимоги


стор. 202-205: "Крат Михайло.Козацькому роду нема переводу.Бетезда,Мериленд 2010."

P.S.
Старшини армії УНР прізвища яких було  згадано:

Порфирій Андрійович Силенко-Кравець
Порфирій_Силенко1
        (10.02.1893-20.07.1977) — підполковник Армії УНР (полковник в еміграції).
    Походив з селян м. Черкаси Київської губернії. Закінчив Черкаське 4-класне міське училище. 15.03.1915 р. вступив однорічником 2-го розряду до 111-го піхотного запасного батальйону. Закінчив 2-гу Тифліську школу прапорщиків (01.08.1915), служив у 49-й бригаді державного ополчення, виконував обов'язки старшого ад'ютанта бригади. 11.04.1916 р. за власним бажанням був відправлений до 2-го Нерчинського полку Забайкальського козачого війська. З 23.06.1916 р. — ад'ютант полку. Останнє звання у російській армії — поручик.
    У січні 1918 р. брав участь у боях проти більшовиків у Києві. За Гетьманату П. Скоропадського служив у Лубенському Сердюцькому кінно-козачому полку Армії Української Держави. З жовтня 1918 р. — старший ад'ютант Чернігівського Коша Українського Козацтва. Станом на 18.10.1919 р. рахувався у резерві Головного інженерного управління Військового міністерства УНР.
    З кінця 1919 р. служив у Збройних Силах Півдня Росії.
    У травні 1920 р. повернувся до Армії УНР. З 06.07.1920 р. — начальник штабу Окремої кінної дивізії Армії УНР. 30.06.1921 р. був звільнений з посади до резерву старшин штабу армії.
    З 1923 р. жив на еміграції у Польщі. Закінчив лісовий факультет Агрономічно-лісового інституту у Аублянах, працював інженером-лісничим.
    У червні 1943 р. разом з сином Миколою вступив до Добровольчої дивізії СС «Галичина», був начальником постачання дивізії. 09.09.1945 р. з підрозділами УНА був інтернований в Італії.
    З 1951 р. жив на еміграції у Торонто (Канада), був почесним головою братства вояків 1-ї Української дивізії у Канаді. Помер та похований у Торонто.


Варфоломій Піменович Євтимович
Євтимович
        (28.10.1889-08.02.1950) — підполковник Армії УНР.
    Народився у Київській губернії (у деяких виданнях помилково подається дата народження 28.08.1888 р.). Закінчив 7-класну
Київську художню школу. 01.12.1912 р. вступив однорічником до 168-го піхотного Миргородського полку. 01.09.1913 р. був прийнятий до Чугуївського військового училища, яке закінчив 01.12.1914 р., служив прапорщиком 25-го запасного батальйону. З 02.04.1915 р. — молодший офіцер 7-го прикордонного піхотного Заамурського полку. З 01.12.1915 р. — поручик. З 25.08.1916 р. — полковий ад'ютант.
     У березні 1917 р. перебував у відпустці у Києві, був одним із організаторів Українського військового клубу ім. П. Полуботка. Повернувся на фронт — з 30.03.1917 р. — командир батальйону 7-го прикордонного піхотного Заамурського полку. З 12.10.1917 р. — курсовий старшина 1-ї Української військової школи ім. Б. Хмельницького. З 08.11.1917 р. — командир сотні цієї школи. З 22.12.1917 р. — штаб-старшина для доручень військово-шкільного відділу Українського Генерального штабу. Брав участь у вуличних боях проти більшовиків у Києві у січні 1917 р. З 03.03.1918 р. — штаб-старшина для доручень Головної шкільної управи Армії УНР, потім Армії Української Держави. З 21.12.1918 р. — т. в. о. начальника 2-ї Київської юнацької школи. З 01.01.1919 р. — другий старшина для інспекції військових шкіл. З 21.04.1919 р. — начальник загального відділу Головної шкільної управи Військового міністерства УНР.
         З 17.05.1919 р. — начальник штабу коменданта тилу Дієвої армії УНР. З 09.06.1919 р. — штаб-старшина для доручень штабу Запорізької групи Дієвої армії УНР. У грудні 1919 р. був інтернований у Польщі. З 01.04.1920 р. — помічник начальника культурно-освітнього відділу Головної управи Генерального штабу УНР. З 03.07.1920 р. — начальник відділу освіти та військової підготовки населення Генерального штабу УНР. За час Першої світової війни та Визвольних змагань дістав 4 поранення та 1 контузію.
     З 1924 р. живу Львові, займався активною громадсько-політичною діяльністю. У 1939 р. був заарештований польською владою, утримувався у концтаборі у Березі Картузькій. Перед вступом туди радянських військ зумів виїхати до Німеччини.
     У 1943 р. вступив до дивізії СС «Галичина». У березні—травні 1945 р. був заступником начальника старшинської школи Української національної армії.
Після закінчення війни перебував у таборі для переміщених осіб у Міттевальді, де й помер незадовго до виїзду до США.

Михайло Миколайович Крат
uyfSDW6Ns74
      (06.08.1892-08.08.1979) — полковник Армії УНР (генерал-хорунжий в еміграції).
       Походив з дворянської родини, з м. Гадяч Полтавської губернії.
Закінчив 1-й кадетський корпус (Санкт-Петербург), Павлівське військове училише (1911), вийшов підпоручиком до 93-го піхотного Іркутського полку (Псков), у складі якого брав участь у Першій світовій війні. За бій під Лодзю 07.11.1914 р. був нагороджений орденом Святого Георгія IV ступеня (отримав три кульових поранення). У 1917 р. — підполковник за бойові заслуги. З грудня                 1917 р. — помічник начальника оперативного відділу штабу Київської військової округи.
      З квітня 1918 р. — помічник Гадяцької земської управи. З листопада 1918 р. — командир 33-го пішого Охтирського полку військ Директорії. З 16.01.1919 р. начальник Республіканської дивізії Дієвої армії УНР. З середини лютого 1919 р. — помічник начальника Запорізької дивізії (з середини травня — 6-та Запорізька дивізія Дієвої армії УНР). З 18.08.1919 р. — командир 8-го Чорноморського полку 3-ї Залізної дивізії Дієвої армії УНР. Учасник Першого Зимового походу: начальник штабу Збірної Запорізької дивізії. У 1920 р. — член військової делегації УНР до головнокомандувача Російської армії П. Врангеля.
         Восени 1921 р. — командир 1-го дивізіону Окремого (Алмазівського) кінно-гірського гарматного дивізіону Армії УНР.
     З 1924 р. перебував на еміграції у Польщі. Працював бухгалтером.
     У 1941–1945 рр. був членом Дирекції Союзу Українських Кооперативів у Холмі.
         З березня 1945 р. — приділений до штабу Української Національної армії П. Шандрука. 12.05.1945 р. з наказу генерала П. Шандрука прийняв командування 1-ю Українською дивізією УНА. Був підвищений до рангу генерал-хорунжого.
     У 1945–1948 рр. перебував на інтернуванні в Італії. У 1948 р. разом із вояками дивізії переїхав до Великобританії. У грудні 1951 р. — емігрував до США. Жив у Детройті. Похований на цвинтарі Баунд-Брук.

За книгою: Тинченко Я.
Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917–1921)